львівськиЙ 26 квітня 2026, 22:24
40 років минуло з дня наймасштабнішої техногенної аварії ХХ століття, але спомин про неї досі в серцях мільйонів людей. Особливо тяжкі ці спогади для тих, хто бачив пекло Чорнобиля на власні очі.
У далекому 1986-му Віталію Бойко було 36 років, повідомляє пресслужба ГУ ДСНС у Черкаській області. Він мав сім’ю: батьків, дружину і двох дітей. Був капітаном внутрішньої служби на посаді начальника сектору випробувальної пожежної лабораторії.
“26 квітня, на Дахнівці у Черкасах проходив міський ярмарок. З самого ранку ми вже були там, допомагали міліції з охороною громадського порядку. Раптом по радіостанції оголосили збір особового складу в місцевому клубі, де нам повідомили, що сталась аварія. Звісно, масштабів ми ще не розуміли”, – згадує той доленосний день Віталій Васильович.
“Нам дали годину-дві поїхати додому, зібрати тривожну валізу і повернутися у клуб, де ми провели наступні кілька днів у стані невідомості та в очікуванні, що буде далі. Щодня якусь кількість людей відправляли до Чорнобиля”, – каже він.
“Я потрапив у зведений загін з Черкащини 5 червня. Був призначений помічником начальника загону з дозиметричного контролю. У Чорнобильській зоні пробув 20 днів. Чи хвилювався я? Звісно, хвилювався. Я ж людина… Ми розуміли, що це небезпечно, але ж ніхто не знав, наскільки сильно це відобразиться на житті кожного з нас. Були й ті, хто знаходив можливості ухилитися від відрядження в Чорнобиль, але більшість розуміла, що то був наш обов’язок, їхали і робили свій внесок. Герої ми чи не герої — ми про це не думали. Просто робили те, що повинні були”, – продовжує ліквідатор.
“Моя група дозиметристів (це я і ще двоє фахівців) здійснювала забезпечення особового складу засобами контролю; визначала та вела облік доз опромінення людей; визначала ступінь забруднення радіоактивними речовинами техніки, води, приміщень, територій, здійснювала метрологічне забезпечення приладів дозиметричного контролю. Робота ця була цілодобова. З кабінету я майже не виходив. Тут же спав і їв”, – розповідає Бойко.
Як фахівець-дозиметрист, Віталій Васильович наголошує, що інструментально була можливість вимірювати тільки зовнішнє випромінювання. А те, що людина вдихає, або що потрапляло в організм з їжею — не виміряти.
“Те, що всередині — набагато страшніше. За три дні у Чорнобильській зоні майже у всіх починався сильний кашель, а в кого були хронічні хвороби — вони загострилися. Кожен реагував на невидиму небезпеку по-різному. Були ті, хто й спав у респіраторі. А були такі, що їли ягоди з дерев. Як ми там були, то якраз поспіла черешня. Пам’ятаю, йду й бачу, як Серьога наш бере жменю тієї черешні і до рота. Кажу йому, що не можна! Але ж хлопці молоді-дурні… Немає вже того Серьоги… Взагалі багатьох вже немає”, – каже ліквідатор.
“Стільки років минуло, а Чорнобильські дні й досі викликають якусь особливу тривогу. Тепер вже ми добре розуміємо, що небезпека розповсюдження радіоактивних часток була по всій країні, Європі, якщо не по всьому світові. Важкі відчуття, що таке взагалі сталося, багато людей втратили життя завчасно”, – ділиться Віталій Васильович.
40 років тому герої-ліквідатори саможертовно вступили у бій з атомною стихією і врятували мільйони людей.
