Дмитро Даниленко
Дмитро Даниленко – один з найяскравіших українських хокеїстів свого покоління. Гравець французького Валансьєна за свою кар’єру також встиг пограти в США, Литві, Польщі та Україні.
Про відмінності хокею в цих країнах, ностальгії за виступами в Україні, про плани на майбутнє та яскраві моменти в кар’єрі Дмитра читайте далі в ексклюзиві XSPORT.
– В той час, коли Ви представляли ХК Донбас, в Україні була потужна, конкурентна ліга, ваш клуб грав у Лізі чемпіонів. Чи часто згадуєте той час?
– Справді, той сезон 2021-2022 у складі ХК Донбас був одним з найцікавіших та найнасиченіших у моїй кар’єрі. Готувалися до Ліги чемпіонів та до внутрішнього чемпіонату.
Донбас – клуб високого класу з великою історією. Багато друзів тоді були одноклубниками.
Два матчі хокейної Ліги чемпіонів, які зіграв у складі Донбасу, запам’ятаються на все життя. Сподіваюся, що ще колись мені вдасться зіграти в цьому престижному європейському турнірі.
– Як і де Ви зустріли початок війни?
– За день до війни була внутрішня гра проти Білого Барса. Ми виграли той матч та готувалися до наступної зустрічі. Максим Разумов зранку мене розбудив і сказав, що все почалося. Дякую ще раз йому, що допоміг дістатися додому вночі з Броварів до Києва. Пам’ятаю, як зідзвонилися з хлопцями одноклубниками, з керівництвом ХК Донбас. Усі були розгублені, адже не знали, що буде далі, переживали за рідних. Кожен діяв так, як відчував правильним для себе, хтось залишився, а хтось поїхав. За дванадцять годин сам дістався додому завдяки хокейному клубу Білий Барс. Вони погодилися взяти з собою хлопців з різних команд, хоч і місця було не так багато в автобусі. Вночі був уже з батьками, не знали разом, на що чекати далі. Було єдине розуміння – хокейний сезон в країні вже закінчено.
– Як ви опинилися у своєму нинішньому клубі французькому Валансьєні?
– Сталося це не одразу. Коли я представляв українську команду, був на своєму місці і хотів за неї продовжувати грати, якраз напередодні перепідписав трирічний контракт з клубом. У той же час дуже подобалося подорожувати. З Донбасом це було реально, адже клуб грав у Лізі чемпіонів. Була можливість побачити різні країни та хокей. Війна скоригувала усі плани.
Відповідаючи на Ваше запитання – наступним клубом для мене став польський Заглеб’є з Сосновця. Там грали наші Нікіта Буценко та Віталік Андрейків. Я пробув там пів сезону. На передсезонній підготовці я мав травму. Вирішив тоді продовжувати грати з пошкодженим плечем. І як час показав – це була погана ідея. З дискомфортом виходив на лід, не все виходило і було важко знову здобути впевненість. Тоді поспілкувавшись з тренерським штабом, з їхнього дозволу почав шукати собі інший клуб. Нашим українцям окреме спасибі, що були поряд та підтримали. На той момент я мав українського агента, який тоді допоміг знайти команду у Франції, в другій лізі – Кан. Цей клуб був найкращим варіантом для мого розвитку. Дуже оперативно переїхав. Мене з теплом прийняли – тренерський штаб, одноклубники та вболівальники. З першої гри вдалося непогано себе зарекомендувати і влитися в колектив. Клуб навіть запросив мою маму в гості, взяли усі організаційні моменти на себе. То був дуже приємний жест. У Франції я зрештою дограв той сезон, але Кубок виграти не вдалося. Була пропозиція залишитись, але хотів спробувати свої сили в іншому чемпіонаті. Вийшов на ринок тоді, але не склалося так, як хотілося. Згодом запросили до Каунасу, Литва. Там були наші хлопці, з якими грав у дитинстві, з ким були у збірній України. Тоді були матчі Континентального кубка. Часу на розгойдування було небагато, але ігрового було достатньо. Загалом той сезон можу записати у свою скарбничку. Раніше хотів пограти з деякими хлопцями з команди, зрозуміти, над чим треба працювати у міжсезоння.
– Ви грали у Франції, Литві, Україні, Польщі. У чому головні відмінності хокею у цих країнах?
– Скрізь, куди приїжджав, треба звикати наново. У кожній країні відрізняється сама гра, розміри майданчика, кількість легіонерів у складі, менталітет, мова. Тренувальний процес та підготовка до сезону також різні.
– Розкажіть докладніше. Почнемо з Польщі.
– У Польщі переважно готуються до сезону довго, з початку літа ще. Там велика кількість легіонерів. Там є топові команди. Якщо з Україною порівняти довоєнною, то гра дуже насичена, конкурентна. Наші Кременчук, Маріуполь грали б у плей-оф, не поступаючись швидкістю. Донбас же в Польщі боровся б за чемпіонство та «золото».
– А як з хокеєм у Франції?
– Мені дуже сподобався місцевий хокей. Тут бюджети клубів практично однакові і через це шанси боротися за найвищі місця п’єдесталу мають більшість команд. Дуже сподобалася місцева культура уболівальників. Навіть якщо програєш, вони тебе підтримають і прийдуть на наступну гру, незважаючи ні на що.
– Розкажіть про хокей у Литві.
– В цій країні хокей не настільки круто розвинений, як у Франції. Їм потрібно прагнути рівня Латвії. Ця сусідня країна була б гарним прикладом та орієнтиром. У Литві з мого досвіду були проблеми з відновленням гравців, з тренувальним режимом та розумінням того, що потрібно для перемог над фаворитами чемпіонату. В цьому плані є над чим працювати і куди прагнути.
– Щоразу, коли змінювали клуб, що було найскладнішим?
– Найскладнішим – адаптація у новій країні в перші місяці після переїзду. Найнезвичніше було у Франції. Польща та Литва і їхня культура були ближчими до української. В плані побуту було найскладніше там, у хокейній частині і в грі – у Франції було найлегше влитися. У цій країні все дуже добре організовано у спортивній складовій. Ми могли бачити це за рейтингом від IIHF та виступами на літній олімпіаді 2024 року в Парижі. Багато людей, волонтерів з клубу нас підтримували та допомагали. В плані мови також було складно. За три місяці почав уже більше розуміти. Досі вивчаю французьку, цього разу взявся ґрунтовно. Мені дуже допомагає у цьому плані дівчина. Вона – місцева, француженка. З нею ми познайомилися нещодавно. Вона, як і моя сім’я в Україні, дає велику підтримку та натхнення. Ми спілкуємося зараз англійською, але якщо мій рівень дозволятиме в майбутньому, можливо перейдемо на французьку. В усіх країнах свій місцевий хокейний сленг та його бажано розуміти. Повертаючись до питання – дуже непроста частина також з документами. У різних країнах свої процеси, які іноді докорінно відрізняються один від одного. Потрібно вивчати місцеві закони, знати свої права та не соромитися дізнаватися інформацію в обізнаних у цьому людей.
– У якій країні з тих, де грали, найгучніші вболівальники?
– Найгучніші наші українські вболівальники Донбасу. У матчах хокейної Ліги чемпіонів вони створювали неймовірну, неповторну атмосферу! Українські вболівальники і у матчах за збірну дуже сильно заряджали на перемогу. На друге місце поставив би французьких. Тут на трибунах на нашій арені близько тисячі місць, але з барабанами, кричалками, іноді і смолоскипами, відчувається, що їх у кілька разів більше. Деколи здається, що ми на якомусь шоу, а не на грі. У кожному місті – є неймовірна підтримка.
– Згадуючи свою кар’єру, які відрізки можете назвати найзнаковішими?
– Таких моментів кілька. Почну з дебюту в дорослому чемпіонаті, коли мені було шістнадцять років. Костянтин Леонідович Буценко разом з Олександром Васильовичем Бобкіним дали мені можливість грати з дорослими хлопцями. Тоді й до збірної почали викликати. Був цікавий перший сезон. Вийшло виграти нагороду найкращого новачка чемпіонату. Наступного сезону був уже впевненішим у собі, тоді вийшло увійти до топ-5 бомбардирів країни. Команда, яку тоді представляв – Білий Барс, у регулярному сезоні посіла друге місце. Один зі знакових відрізків – чемпіонат світу U-18, де підтримка трибун була божевільною! Завдяки цьому нам вдалося вийти з групи. Далі отримав можливість поїхати до Америки, набратися досвіду там у молодіжних лігах. Відчувалася тоді підтримка сім’ї. Жив у деяких командах разом з хлопцями, з якими дружив ще в Україні. Там і вивчив англійську мову. Після цього повернувся в Україну і наступного сезону почав представляти наш Донбас. Хоч зіграв за клуб у Лізі чемпіонів дві гри, але ці емоції запам’ятаються назавжди!
– Які плани на сезон у теперішній команді?
– Потрапити до плей-оф – першорядне завдання. Нещодавно здобули важливу перемогу проти Страсбурга. Програвали 1:3 по ходу матчу, але за хвилину до кінця вирвали перемогу 4:3. Від матчу до матчу потрібно покращувати результати, вибирати правильну тактику та грати дисципліновано, перебудовуватись під час гри, якщо потрібно. Важливо знаходити мотивацію, правильно вибудовувати свій план, підготовку, режим, займатися собою, робити все можливе, щоб розвиватись. У нас хороший тренерський склад. Мені подобається грати в моєму нинішньому клубі.
– Ті мрії, з якими прийшли до хокею, залишилися?
– Думаю, у всіх з дитинства мрія грати в НХЛ. Усі розуміємо з дорослішанням, що шанси на це дуже невеликі. Але прагнути цього дуже важливо завжди. Як то кажуть, якщо не долетиш до місяця, то опинишся серед зірок. Завдання – налаштовуватись на краще, грати добре там, де перебуваю зараз. Від сезону до сезону намагаюся покращувати свою гру. Мені зараз дають багато часу на льоду. Це дуже позитивно впливає на настрій. Найголовніше також отримувати задоволення від самого процесу, гри. Якщо просто гнатися за очками без раціонального підходу, то мало що вийде. У такому разі згадуватимеш лише суєту та нереалізовані плани.
– Яку пораду з особистого досвіду дасте хокеїстам-початківцям?
– Порадив би працювати над собою. Потрібно вірити, що все може вийти! Важливо готуватися, дотримуватися режиму і чекати на шанс, щоб, коли отримаєш його, не розгубитися. Шкідливі та деструктивні звички потрібно відкинути вбік, замінити на позитивні. Фокус та увага – понад усе. Це все може наблизити до хороших результатів.
Є багато технік психічної саморегуляції. На цю тему написав свою дипломну роботу, коли навчався в університеті. У нинішніх реаліях наші українські гравці не мають стільки часу, як європейці, американці, канадці. Їх по-іншому готують. Їх дуже багато, і конкуренція на ринку тут дуже висока. Час вільний потрібно також присвячувати грі, а не витрачати марно. Трохи більше часу приділити підготовці, дивитися ігри найвищого рівня та мати підтримку фахівців, які можуть покращити роботу над собою. Якщо є бажання поставити мені запитання чи попрацювати зі мною у сфері психологічної підготовки, пишіть, я з радістю намагатимусь допомогти. Постійно потрібно вчитися чогось нового, прибирати зайве та отримувати задоволення від хокею! Це – те, що побажаю українським гравцям!
– Багато Ваших колег зі збірної, Донбасу, зараз розкидані по світу. Які слова сказали б своїм одноклубникам, співробітникам клубу?
– Хочу побажати всім терпіння та віри у те, що все налагодиться! Навіть якщо, не торкаючись хокею, просто хочу, щоб усе було гаразд у них та їхніх близьких. Побажаю також, щоб спортивні цілі та мрії збувалися!
– Дозвольте закінчити наше інтерв’ю на позитивній ноті. Згадуючи той час, коли в Україні відкривалися льодові арени на Донеччині, клуби грали в єврокубках… У майбутньому таке можливо?
– Якщо змінюватиметься суспільство, мислення та люди, які в Україні відповідають за хокей, відповідальніше ставитимуться до своєї справи та навчатимуться у професіоналів, то – можливо. Без розвитку інфраструктури, робочої стратегії, коштів та розвитку молодіжного хокею покращити цей спорт буде неможливо в нашій країні.
Найголовніше – змінювати мислення, не брехати, вчитися у найкращих, брати за приклад країни, де хокей розвивається. Також важливо, щоб війна якнайшвидше закінчилася.
