львівськиЙ 15 червня 2025, 19:37
У Черкасах щотижня проходить акція на підтримку військовополонених і зниклих безвісти захисників — “Не мовчи — полон вбиває”. Щонеділі на Соборній площі збираються рідні, друзі, волонтери, військові та інші небайдужі мешканці міста, щоб нагадати про тих, хто перебуває в полоні або вважається зниклим безвісти, і закликати до більш активних дій щодо їх повернення. До однієї з таких акцій долучився ведучий проєкту “Міста” телеканалу “Дім” Анатолій Анатоліч, пише канал “ДІМ”
“Багато людей збирається на такі акції в Черкасах. Проїжджаючі автомобілі сигналить на підтримку. Багато дітей з табличками “Поверніть тата додому”, “Де мій тато?”. Дуже боляче на це дивитися”, — поділився Анатолій Анатоліч.
Повернення свого батька Сергія Волошенка чекають 11-річний Андрій, його мама Ніна і старша сестра. Сергій (позивний “Травень”) — водій-механік 110-ї ОМБр, зник безвісти 9 грудня 2024 року в Донецькій області під час виконання бойового завдання під селом Благодатне Волноваського району.
“Пів року тиші. Ми зверталися в усі інстанції. Ніхто нам нічого не може сказати, ніякої інформації про чоловіка. Його побратими повідомили, що була складна ситуація і пошукові заходи проводити було неможливо. Ми виходимо на такі акції, щоб люди бачили, що в родинах поруч є таке горе, що людина може зникнути безвісти й про неї нічого не відомо. Але ми всі дуже чекаємо на нашого тата. Дочка цього року закінчила школу, вона мріяла на випускному станцювати з татом вальс. Ми сподіваємося, що він живий, і чекаємо на нього”, — розповіла Ніна Волошенко.
Постійні учасники акції — родина Садовських. Сергій Садовський сам пройшов через російський полон, в неволі пробув 2 роки та 4 місяці. Сергія тримали в колонії на окупованій території Луганської області. Його звільнили в межах обміну у вересні 2024 року.
“У полоні я втратив 20 кілограмів. Постійні побої, тортури струмом. Коли нас вели на допит, біля голови могли вистрілити — на психіку так тиснули. Організовували “маски-шоу”: забігали й забивали всіх 500 осіб, які перебували в секторі. Це було буквально щотижня”, — згадує він.
“Потім якось заходить їхній інспектор, називає моє прізвище: “Збирай речі, ти їдеш по етапу”. Я подумав, що мене кудись далі відправляють. Нас посадили в “воронок”, привезли в Луганське СІЗО, провели повний огляд, перекинули в другий “воронок” і потім повезли до Росії. Коли нас везли, один з конвойних каже: “А що у вас за привілей, що ви на обмін потрапили?” І тоді ми тільки дізналися, що ми їдемо на обмін. Потім літак з Росії до Мінська. Коли я опинився в Україні, то не повірив цьому щастю, я цілував прапор, цілував землю”, — продовжив колишній військовополонений.
Коли Сергій йшов на фронт, його синові Мар’яну було 3 роки, а коли повернувся — вже 5,5.
“У нас була дуже важка ситуація. Чоловік півтора року вважався загиблим, тому що в Росії опублікували його документи, що він нібито “двохсотий”. І тільки через півтора року з полону вийшов його побратим і повідомив, що чоловік живий. Але ці півтора року мені снилося, що Сергій живий, я вірила. Головне — вірити та сподіватися”, — поділилася Ольга Садовська.
Поки чоловік був у полоні, Ольга з сином брала участь у таких мітингах у різних містах — у Києві, Запоріжжі, Черкасах, Дніпрі…
“І чоловіка, слава богові, повернули. Тепер ми боремося за його побратимів, які досі вважаються зниклими безвісти. Вони служили з моїм чоловіком у складі 57-ї ОМБр, 34-го і 17-го батальйонів. Вони на початку війни встали на захист Луганського напрямку, вели бої за населені пункти Новотошківка і Тошківка”, — сказала Ольга.
Оксана Коцуконь — співорганізаторка акції “Не мовчи — полон вбиває” в Черкасах. Син Оксани — Олександр “Арс” — служив в “Азові”, початок повномасштабної війни застав у Маріуполі. Загинув 22 березня 2022 року, коли під час виконання бойового завдання потрапив під танковий обстріл. Олександру було 22 роки.
На згадку про сина Оксана зробила на руці тату з портретом Олександра і його останнім повідомленням: “Але вдруг що, я б не хотів з Вальхали дивитися, як ви плачете”.
“Найстрашніше для батьків — втратити свою дитину. Але, на жаль, сьогодні таких сімей, як моя, дуже багато. І, в тому числі завдяки таким акціям, ми тримаємося один за одного. І ми не маємо права опускати руки, тому що наші діти віддали своє життя за те, щоб ми жили. Мене тримає віра в те, що зло обов’язково буде покарано, і що Україна переможе”, — наголосила Оксана.
Вона повідомила, що акції в Черкасах почали проводити у 2002 році. Спочатку людей виходило небагато, але їхня кількість поступово збільшувалася. Якщо раніше мітинги проводили раз на місяць, то з минулого року їх організовують щотижня у неділю.
“Ми тут стоїмо для того, щоб це бачила не тільки Україна, а щоб усі країни світу бачили, що ми — єдині, ми — українці, ми — патріоти. Ну, як можна сидіти вдома, коли ти знаєш, що в цей час твоя рідна людина в полоні піддається тортурам. Когось вбивають, когось катують. Когось досі не знайшли, не повернули тіла, і родини не можуть навіть поховати своїх рідних. Як можна сидіти? Так, ми не можемо вплинути глобально на це питання, але нехай весь світ бачить, нехай вся країна бачить. І коли хлопці виходять з полону, вони кажуть, що до них іноді доходила інформація про такі акції, і це додавало їм сил, бо вони розуміли, що їх чекають вдома. А як кажуть, коли ти знаєш, що на тебе чекають, то ти повернешся навіть з пекла”, — резюмувала Оксана Коцуконь.
