львівськиЙ 
100-річний ювілей відзначає мешканець села Білокриниця, що на Кременеччині, Щирба Станіслав Михайлович – колишній директор відомого в усій Україні Кременецького молокозаводу. Іменинник приймає вітання від родини, представників влади та ЗМІ, а також від колишніх колег.
Про життя знаного земляка розповів його товариш Мирослав Ярий, який також прийшов привітати ювіляра.
“Злиденне дитинство Станіслава Щирби минуло в містечку Залізці за часів Польщі. Батько Михайло Щирба не встиг оговтатись від першої світової, під час якої фронт двічі прокотився своїм вогненним катком через Залізці, як померла дружина і троє неповнолітніх дітей залишилось у нього на руках. Станіславу виповнилось лише чотири роки. Батько перекривав людські оселі, не цурався випадкових заробітків. Жили невеличким клаптиком землі, на якому і корови не можна було утримати. Влітку наймався пастухом до заможних сусідів, а восени йшов в школу.
В 1939 році радянська влада змінила польську, але це зовсім не вплинуло на добробут сім’ї Щирби.
Під час німецької окупації з початку 1942 року розпочався організований набір молоді на роботу в Райх. Спочатку відправляли добровольців з почестями та музикою. Але незабаром з листів стало відомо про нелюдські умови життя і роботи в Німеччині. Добровольців не стало. 17 річного Станіслава відправили згідно зі списком старости Залісець. Попав на роботу до фермера під Кенігсберг. Остарбайтер. Важка селянська робота з ранку до вечора і завжди голодний. 27 січня 1945 року звільнили радянські війська і зразу ж забрали в армію. А вже 7 лютого брав участь в боях, був щасливо поранений, в ліве плече, і таким чином вийшов живий з цієї смертельної м’ясорубки. Тоді після трьох атак від батальйону залишилось 40 солдатів. Після виписки з польового шпиталю продовжував службу на території Німеччини, а тоді в Польщі. Після закінчення служби, щоб трохи заробити працював на шахті в Саксагонії. Повертався додому сержантом, з бойовими нагородами і як на той час, не погано одягнений.
Нарешті добрався до дому. Ось видно і рідне обійстя. Серце стискається в грудях. 8 років розлуки. Але його не чекають вдома… В хаті живе сім’я батькового брата. Залишився один, без моральної підтримки, без батьківської поради. З розпуки обійшов всіх сусідів, близьких і далеких родичів. Поплакали, поспівчували, але молодість допомогла витримати й цей удар долі. На другий день зайшов в бібліотеку, заскучав за книгами. Бібліотекарка заповнила формуляр читача і сказала, що я перший в неї такий читач, який на другий після прибуття з армії зайшов в бібліотеку. « Ця розмова стала для мене вирішальною. Бібліотекарка виявилась дружиною секретаря райкому, з яким вона поділилась враженням від дивного візиту. Через кілька днів мені запропонували роботу заступника директора маслозаводу і так залишився в молочній промисловості на все життя» – згадує Станіслав Михайлович.
Одружився в 1951 році на Галині, яку прислали на роботу бухгалтером з Черкащини. В грудні 1958 року Станіслава Михайловича призначили директором Білокриницького маслосирзаводу. На той час цей завод вважався, одним із найбільших в Україні, побудований за Польщі по прогресивному проєкту з паровим двигуном на кошти українського «Маслосоюзу». За повоєнний час тут змінилось 7 директорів, серед них і Кравченко, який до того працював начальником Кременецького КГБ. Ніхто з них не пропрацював більше півтора року, бо не змогли справитись з цим складним процесом заготівлі й перероблення молока.
Колектив заводу прийняв молодого директора – галичанина, на відміну від директорів-східняків, як свого і потрохи завод став підійматися з прірви невдач. Відшліфував виробничий процес і дисципліну в колективі, сам перший приходив і останній йшов з роботи Прийшлось налагоджувати контакти з головами колгоспів, з головами сільрад. Інтереси заводу і колгоспів не співпадали. Голів колгоспів питали за виконання плану здачі молока в кількісних показниках. То ж подекуди й доярки, щоб підвищити собі оплату праці доливали води в молоко. Заводу потрібне в першу чергу якісне, жирне молоко. То ж не раз через якості виникали конфліктні ситуації, але Станіслав Михайлович старався утрясати безпосередньо з керівниками колгоспів, йшов на компроміс, уникаючи райкому КПУ і райвиконкому. Дотримувався правила: не створюй проблем для начальства.
За час його керівництва завод потроїв перероблення молока і навіть довелось добудовувати сирцех потужністю 30 тонн молока за добу. Збудовано котельню і компресорну, складські приміщення. Інженерно-технічний персонал заводу зріс з 60 до 95 чоловік. Виробляли масло, тверді сири, творог, пастеризоване молоко, кефір, казеїн.
Станіслав Михайлович заочно здобув освіту технолога молочної промисловості й міцно стояв на ногах. Користувався авторитетом в тресті, знаний молочар в Україні. Виростив сина Валерія і дочку Тетяну, які стали педагогами. Має 2-х внуків і трьох правнуків. В 1994 році доля нанесла йому ще один удар, померла дружина, з якою ділив всі радощі і невдачі майже протягом півстоліття. Має дивовижну пам’ять, слідкує за всіма подіями в Україні та в районі. Теплим словом згадують його односельці, робітники, як про чесного, порядного і високоморального керівника”, – розповідає Мирослав Ярий.
