львівськиЙ 04 липня 2024, 22:11
У розмові з Укрінформом Василь Шкляр розповів про свій новий роман «Заячий костел» та навіть натякнув, про що буде його наступна робота.
– Пане Василю, нещодавно стало відомо, що ви завершили новий роман про литовських лісових братів, який починали писати ще до повномасштабного вторгнення. Чому ви взялися за цю тему?
– Років шість тому видавець і почесний посол Анікщяйського краю в Україні Віргініюс Струле запросив мене до Литви для ближчого ознайомлення з їхнім рухом опору проти російської окупації в 1940-50-х роках. Анікщяй – це місто в Литві, саме в тому районі був дуже активний спротив москалям. Тож я поїхав, мені це було дуже цікаво, хоча тоді ще не збирався писати роман про лісових братів. Ну, є ж литовські письменники, які можуть перейнятися цією темою глибше. Хай там як, а моє перебування в Литві виявилося дуже змістовним. Я мав зустрічі в Спілці політв’язнів і вигнанців у Каунасі, Анікщяї, поталанило спілкуватися зі старими партизанами. Їх, як ви розумієте, лишилися одиниці.
Фото Олега Островського
– А звідки така незвичайна назва – «Заячий костел»? Дихає містикою.
– Це з литовського фольклору. Заячий костел – це те, що ти дуже хочеш побачити, але не побачиш ніколи. Хіба ціною життя. У мене є своє трактування цього поняття. Думаю, що воно буде несподіваним навіть для литовців.
– Як вам писалося, чи сильно вплинуло на творчу складову та організацію роботи повномасштабне вторгнення?
– Роман я писав кілька років. Історичні книжки я взагалі пишу подовгу, це зрозуміло, а тут ще війна… Події, від яких важко абстрагуватися. Для спокійнішої роботи мене запрошували в Литву, в інші країни, але, відколи почалася повномасштабна війна, я не виїжджав з України жодного разу. Це для мене принципово. Мушу бути тут.
можна сподіватися, що до вересня «Заячий костел» побачить світ. Ну, дай Боже, ви ж бачите, що виродки б’ють навіть по друкарнях.
– Якщо роман завершено і з видавцем все вирішено, то ви зараз зробите паузу-відпочинок чи відразу приступите до нової роботи? Як це відбувається у вашій особистій творчій лабораторії?
– Загалом у мене між книжками тривалі перерви. Відходжу я довго. Так само довго занурююся в новий матеріал. Буває – роками. Особливо, коли історичний роман потребує роботи над архівними джерелами. Але так вийшло, що цього разу я швидко загорівся новою магічною історією. Я її не шукав. Вона сама прийшла до мене. Прийшла в образі сучасного партизана з чарівним позивним Чугайстер. Він десь знайшов мій телефон, подзвонив і сказав: «Приїжджайте, я покажу вам місце, де була колись печера, в якій зустрічався Мазепа з Карлом ХІІ. Крім мене, цього місця не знає ніхто». Далі ще цікавіше, але про це поговоримо через рік-два…
