Галичина була і такою: дерев’яний хрест на місці, де живцем спалювали людей. Блог Миколи Бандрівського

Фото з мережі Інтернет

популярне Галичина була і такою: дерев’яний хрест на місці, де живцем спалювали людей. Блог Миколи Бандрівського Тищенка побили у Львівській області Фото Миколи Бандрівський

На цій світлині ви бачите поминальний хрест встановлений мешканцями села Нагуєвичі що біля Дрогобича на Львівщині, в пам’ять про спалених живцем на цьому місці односельчан.
.
Про цю місцину сьогодні не люблять говорити ні історики, ні тим більше мешканці довколишніх сіл. Чому..? Бо спалювали на тому місці тих, яких вважали упирями і відьмаками (близьке до нашого вурдалаки чи західноєвропейського вампіра).
.
Чомусь досі вважається, що на нашій благословенній – і у багатьох моментах – пуританській Галичині нічого “такого” просто не могло бути. Але ж, дозвольте: спалювання живцем тих, кого вважали за упирів і відьом практикувала практично уся цивілізована Європа аж до ХІХ століття (те, що ми вишукуємо у нашій давній історії тільки те, що нам подобається – то вже інша справа).
.
Отже, у своїй статті “Спалення упирів у Нагуєвичах” Іван Франко пише, що під час епідемії холери 1831 року, коли в селі люди почали масово помирати, один хлопчина признався у тому, що він є упирем і вказав на низку односельчан які, ніби-то, теж є упирями і умертвляють людей.

Перелякані тою звісткою селяни зібрали схід села і на тій громадській раді вирішили спалити усіх названих “упирів” на вогнищі з тернини. Тоді зігнали на майдан посеред села тих “упирів”, зв’язали і почали по одному кидати у вогонь.

За розповідями очевидців, деякі з них помирали швидко, а дехто зумів якось визволитися і втекти. Однак, після цього спалення холера не вщухла, а організаторів було притягнуто до відповідальності і позасуджувано на різні терміни.

Тоді ж, у сусідньому селі Ясениці Сільній було спалено одного чоловіка, а решта людей не дав попалити місцевий священник, який втрутився у цю справу.
.
Спалювали жінок і чоловіків за чаклунство і у нашій милій серцю Гуцульщині, причому останню “відьму” у нас спалили якихось півтораста літ тому. Про це, з усією скрупульозністю справжнього вченого-етнографа, описує секретар комісії НТШ і дійсний член Празької і Віденської академій наук, Володимир Гнатюк у своїй праці “Купанє і паленє відьм у Галичині” (1912).
.
Так, біля с.Микуличин біля Яремча останню “відьму” спалили 1827 року, а у с.Верхній Березів на Косівщині, на околиці села навіть було окреме місце, яке називали “Згарище” і на якому спалювали мертвих “упирів”.
.
Далі подам зі слів Семена Бойчука із сусіднього села Текуча, за словами якого “…тут, за горбком, у Березові була відьма…її вночі впіймали, завинули у верету і понесли на Згарище.

Положили терня, підпалили та й кажуть, щоби признала, що вона відьма. А вона ні, та ні. Проситься, плаче…Йо! Не помогло. Спалили… А потім сиділи по криміналах за тото, бо хтось вчув, як вона кричала та й доніс у Коломию знати”.

Ще один гуцул – Дмитро Малкович зі с.Зібранівці біля Коломиї розповідав, що “…там у нас, в Березові, звідки я родом, був один чоловік, може й не упир, та й помер надворі через сильний мороз. Коли його поховали, то він потім ходив і кричав…

Відьма, що звалася Маруся Перцова сказала, що треба його відкопати, кинути у вогонь і спалити. І, після цього як його спалили на терновому вогні за селом, то вже не чути було ні вівкання, ні нічого”.

Зі слів гуцула Ілька Стовп’юка зі с.Іспас, коли у сусідньому селі в черговий раз виявляли відьм, то їх вели на сусідню гору Готарь “…і там розкладали терновий вогонь, і зв’язували, і кидали їх до того огню…То були чоловіки, жінки й дівчата, бо вони не пускали йти дощу…

А тато мій казали, що пригадують, як їх дідо ходив туди дивитися, бо від нас багато людей ходило. Відти давали знати, коли тото буде, як тепер віче, та й хто хотів, то і йшов”.

Не менш цікаву розповідь, але вже – про відьму Кошулиху, записав Володимир Гнатюк від 60-літньої Афії Антоняк зі с.Голови, що біля Косова. Років сорок п’ять перед тим:
.
“…під час сінокосу, влітку, настала така посуха, що де б не ступив ногою, то трава розсипалася на порох, не було що худобині навіть скубнути. А була тоді в селі одна старезна баба, без жодного зуба у роті, яку звали Кашулею і її, як відьму, викликали до різних справ.

Того літа, в тоту страшну посуху пішов поголос по селі, що то не інакше, а таки та відьма Кошуля сперла дощ та й через неї гине стільки народу та й худоба…Тоді усі зібралися і пішли ловити та й палити Кошулю, аби пускала дощ, бо народ геть вигибав з посухи…

Тоді Луцьо Іринджін бере бабу за руку, та й голу, веде, поперед себе, з двору, примовляючи: “Ти, – каже Луцьо, людей зводиш є…у я твою маму псом здохлим! Зараз, є…ти псом маму, маємо тебе, бабо, палити на глоговому і терновому хмизі, аби ти пустила нам дощ, аби ти вже раз згоріла, аби ніхто не запирав дощу і не робив посуху.

Баба Кашуля проситься, але нема спасу і Луцьо жене бабу у долину палити на хмизі. Всі довкола горланять і кричать, щоби він швидше гнав бабу. Луцьо веде бабу за праву руку та так материть і кляне ту бабу, що страх та все поривається її вдарити.

А сам той Луцьо то таке вже зісохле та худе… А баба Кашуля все ся просит: “Йой, пустіть мене, бо я відьма не на дощ, а лише до жнив, я дощ не затримую. Пустіть мене”. А той Луцьо кричить на бабу: “Що, є…ти маму в душу, а жнива нам грошей не коштують? Ти гадаєш, що нам легко даються ті жнива, аби ти нам їх обгризала? Ми тобі зараз зробимо конец”.

Луцьо так скоро бабу гнав, що та не мала часу прикриватися. А в баби геть була пизда гола, єк у дівчини. То певний знак, що відьма. Я си добре дивила, бо я пішла з Василиною Онуцьковою дивитиси, шо будут робити з Кошулев.

Але, як тільки Луцьо загнав Кошулиху на ту купу хмизу, яку вже мали підпалити, то нараз на небі з’явилася маленька хмарка, яка, на очах, щораз більшала і темніла. Аж раптом, з усіх чотирьох сторін як заблискає, як загримить! Вдарила така страшна злива, як ніби хто лив із відра.

Ми всі ледве повтікали. Та й той Луцьо лишив бабу та й утік. Лишень сама Кошулиха залишилася стояти на дорозі. Від того часу відьми вже не сперали дощу. Отак то все було і я то все виділа своїми очима” (записано зі слів Афії Антонєк у 1908 році).
.
Для мене ці записи Володимира Гнатюка цікаві тим, що дають підстави для пошуків і вивчення, у наших Карпатах і на Прикарпатті, місць отих масових спалень людей, які тривали, судячи з усього, з дуже давніх часів і, подекуди, були біля кожного другого села.

Фактично, тут ми маємо справу з новим типом археологічних пам’яток, який не можна відносити ні до господарсько-побутових, ні до культових (оскільки культ передбачає місця поклоніння, а тут – зовсім інша справа), ні до поховальних об’єктів.
.
Ми – давні галичани, не були самотні у цьому своєму дивному захопленні. Це до нас, скоріш за все, прийшло десь зі сторони. Наприклад, у Європі живих людей почали масово спалювати з 1275 року, коли на півдні Франції, у Лангедоку, спалили Анжеліку Лабарет, запідозривши її у відьмацтві. Тоді ж, французи, почали «переводити через вогонь» осіб різного віку і статі, яких підозрювали у антикатолицькій єресі катарів. Такий спосіб «очищення людських душ» невдовзі перейняли Німеччина, Польща, Чехія та інші країни.
.
…Коли починаєш усю цю інформацію сприймати не безсторонньо, а вдумливо і осмислюючи кожен такий факт, то стає якось не по собі: ну як так можна..?! Але, тут же стаєш собі і на горло і кажеш: ти не живеш у тамтих часах і не маєш права судити. Аналізувати і робити припущення – так, але осуджувати, мабуть, ні.
.
Зрештою, ту інформацію як поводилися наші однокревні галичани з тими, кого запідозрювали у чаклунстві та зв’язках з чимось нечистим, кожен собі пояснюватиме по своєму.